Коли автори знаменитої комедії «Чого хочуть жінки» вирішили вивідати найпотаємніші бажання та мрії прекрасної половини людства, то пішли хоч і сміливим, але досить прогнозованим шляхом. А саме — наділили героя Мела Гібсона талантом чути думки протилежної статі. І поки красунчик Гібсон намагався спершу скористатися з такої ситуації, а потім повернути собі статус–кво, продюсери, напевне, задоволено потирали руки: справу зроблено! Чоловік по той бік екрана отримає максимальну інформацію про жінок, жінка — уявлення про те, наскільки вона оригінальна і неповторна, а значить, фільм збере максимальну аудиторію. І хоча на рейтинги цій картині нарікати справді не доводиться, після її виходу на екрани жінка … так і залишилася великою загадкою. Бо часто вона сама не здогадується, на що здатна. А потрапивши в екстремальні умови, може дізнатися про саму себе таке…
Екстрім героїням п’єси Деса Діллона «Шість чорних свічок» забезпечив благовірний однієї з них, який виявився не таким уже й благовірним, зрадивши дружині просто на родинному килимі. Викинувши цей тепер уже не потрібний у господарстві предмет інтер’єру, сміттярі ще жартували, мовляв, чи не труп часом нам намагаються підкинути — Керолайн (Анна Тамбова) заходилася зустрічати сестер, маму й бабусю, які мали влаштувати сеанс відьмування, аби «віддячити» зятеві та його коханці. І справді, що може бути доречнішим у такій непростій ситуації, ніж родинний шабаш–міжсобойчик? Ну не сидіти ж та гірко плакати!..
Кожну фурію, що зібралися вдома у Керолайн, режисер Віталій Малахов супроводив натяком на персональний скелет у шафі. Донна (Анна Андреєва) — відьма чи то гот, чи то панк, словом, її дуже важко уявити у бальній сукні десь на світському рауті. Джедді (Лариса Троянівська) — відьма «городская сумасшедшая», яка, поєднавши у своєму туалеті малинові й лимонні кольори, виглядає, мов папуга, але нітрохи з цього приводу не комплексує. Венді (Вікторія Булітко) — відьма–«учілка», сіра мишка, втім згодом з’ясовується, що ця малявка вміє, коли треба, і зубки показати. Лінда (Даша Малахова) — найлояльніша та найсмиренніша з усього товариства, її хоч до рани прикладай; Енджі (Марія Рутковська) — навпаки, бій–баба, чи то пак, бій–відьма, яка й зовні нагадує «човника» доби перебудови, й у спілкуванні за словом у кишеню не полізе. Очолюють це жіноче царство Мама (Тамара Плашенко) і Бабуся (Алла Сергійко). (У цій оранжереї жіночих доль та образів найбільш симпатично виглядала саме Алла Сергійко, якій вікова роль наче додала нового творчого натхнення і дозволила задіяти на сцені весь свій акторський максималізм).
Познайомивши нас із цією жіночою сімейкою, режисер протягом вистави намагається переконати глядачів, що взагалі–то всі ці жінки хоч і різні, але одним миром мазані. Якщо треба — то вони дадуть бій будь–кому, хто їх образить (герою Артема Мяуса, Боббі, руку пательнею відбили — не змогли пробачити, що зрадив сестру). Коли захочуть — задурять голову навіть священнослужителю (Роман Халаімов знову підтвердив своє реноме одного з найцікавіших молодих акторів Києва). Ну а в справі відьмування жінки настільки одержимі й одностайні, що за потужністю їхній шабаш можна порівняти з виверженням вулкана! Хоча взагалі–то вони — такі метелики, схожі на тих, якими прикрашено оселю Керолайн (художник–постановник — Марія Погребняк), ніжні і беззахисні, які довірливо летять на світло, жертвуючи власними крилами заради мрії.
Фінал цієї чорної комедії виглядає дуже реалістично: зраджена Керолайн домовляється про зустріч зі своїм невірним Боббі. Прощати після прокльонів, сліз та істерик — це виглядає якось фантастично? «Та ні…» — чують у відповідь Діллон із Малаховим. Так отож, дорогенькі відьми, відразу по закінченні вистави в Театрі на Подолі — на мітли і додому. Аби потім не розкидатися килимами…
Україна молода.
