Диктатура в жанрі трагікомедії

Booking.com

Задумуючи чергову виставу, кожен театр намагається закласти в неї обов’язкову родзинку, яка гарантовано притягуватиме глядача і вирізнятиме її серед інших театральних пропозицій. Молодий театр у цьому питанні вирішив скористатися послугами постановника з Угорщини. Бо подивитися на іншу режисерську школу — це завжди цікаво, спектаклів «в імпортному виконанні» у нас одиниці. Режисер Белла Меро з Уягорщини до Києва прибув через Херсон, там він поставив п’ять вистав і ось тепер дебютував у столиці. Преамбулою до цієї події була участь художнього керівника Молодого театру Станіслава Мойсеєва у проекті «Центральноєвропейське театральне коло» та його постановка спектаклю «Одруження» в угорському Театрі ім. Йокая. Слідом за Мойсеєвим Белла Меро також вирішив вивести на театральну сцену свого земляка, обравши для дебюту в Молодому театрі п’єсу Іштвана Еркеня «Сім’я Тотів».

Ця назва — не нова як для пострадянського, так і для українського театру. Років тридцять тому вистава за цією п’єсою йшла у нашому Театрі імені Лесі Українки. Але Молодий вирішив подати цей матеріал у максимально оновленому вигляді і спеціально до цієї постановки замовив новий переклад Лесі Мушкетик. Задовго до прем’єри посвячені у цю подію думали–гадали, яким чином затятий прихильник теорії Станіславського (Белла Меро — автор книг «Принципові основи акторської роботи за системою Станіславського» та «П’єса — актор») вибудує на сцені цю трагікомедію з очевидним присмаком театру абсурду? За півтора місяця — саме стільки тривала робота над виставою — Белла Меро представив на суд глядачів своє бачення історії, яку Еркень написав ще 1967 року.

… До родини Тотів приїздить підлікувати нервову систему командир їхнього сина. І все б нічого — Лайош (Ярослав Чорненький), Маришка (Тамара Яценко) та їхня донька Агіка (Іванна Бжезинська) гостям завжди раді — коли не панічний страх бодай чимось розгнівати майора, від якого залежить, де служитиме їхній син, на передовій чи десь у безпечнішому місці. Але навіть добряче перестрахувавшись — майор (Ігор Портянко), як з’ясувалося, не любить бридких запахів, гучних звуків, не терпить, коли дивляться за спину, — Тоти і уявити не могли, наскільки деспотичну людину вони пускають у свій дім. Майор–параноїк не дозволяє позіхати, істерично верещить, коли його щось не влаштовує, спить до полудня, але не терпить, коли хтось сидить без діла (на фронті він солдатам, аби не байдикували, наказував відривати, а потім пришивати ґудзики) і раз по раз ображається, примушуючи Тотів просити вибачення невідомо за що… Зламана воля колись дружної родини — не єдина трагедія в цій історії. Адже у той час, як вони цілодобового «прогиналися» перед майором, їхній син уже був мертвим…

Виставу «Той, Тот та інші» можна справедливо звинуватити у задовгому «хронометражі». Скорочення відсотків на тридцять цьому спектаклю пішло б на користь, він точно не втратив би свого шарму, цілісності, водночас вийшов би більш насиченим, динамічним. Можливо, така розлогість зумовлена ще й прекрасною грою акторів, якою Бела Меро просто не міг намилуватися… Актори Молодого, що працюють у цьому спектаклі, перевершили самих себе. Прямуючи від малого (сім’я Тотів — майор) до великого (народ — режим), вони зібрали перед глядачами пазл із багатьох фрагментів, серед яких були і страх маленької людини перед тими, хто згори, і відчай, який приходить після зневіри, і невимовний страх матері втратити свою дитину, і те, як виглядає звичайне людське щастя, коли по ньому пройдуться брудним чоботом окупанта…

Оцените статью
Добавить комментарий